City That Cultivated Our Voice

(excerpt from “Stones”)

 

Back then, everything was only starting,

and nights were so short

that dreams didn’t have time

to find a way to us. Instead,

they hung in the air like sun dust

and disturbed our sleep.

 

Things tried to find forms

and flashed here and there like fire.

Blood kept exploding

in the backwaters of night, full of coal.

That endless summer, the streets

were scorching hot, and life

in the city that cultivated our voice

seemed so close and so comprehensible.

Bit by bit, life emitted heat, like bathtubs

filled with warm rainwater.

 

+

 

We lived somewhere between

those corridors and hot gas stoves,

which warmed up the sky of June.

I remember: the smack of fire

on our palates and the fearless

voice of our freedom on the stairs

held us together.

 

A few buildings on a quiet street

contained all life, and each of us

understood that it was our kinship

that kept us in there:

we had immersed ourselves

in the deep water of hope—

until the last heart stops beating

behind windows, opened into the night—

as long as one can hear a happy

female moan, which makes children smile,

oversleep, and miss morning showings

of new movies at the cinema.

 

+

 

Women, who concealed a dark sun,

caught by a hunter, under their clothes,

stepped on prickly blankets, like birds

walking through October fields,

and their skin was dry, like letters

about weather, and rainwater

made their hair strong like ship ropes.

 

After that, they returned home

through the long corridors, filled

with the ringing of trams and the smell of rain,

breathed in by the windows.

 

Women’s bellies

felt warm, like the subway in winter.

Their voices

were black, like a torn football field.

Their fingernails

were so cold in the middle of summer

and so hot in late fall.

 

+

 

They grew up so fast, and learned

this slowness of movements and glances;

ripeness and depth filled their skin.

The process of maturation was similar

to the long-awaited appearance of fish

in a body of water. How persistently

they searched for their love—

kissing you for so long that you started

to forget their names, so long it seemed

they shared oxygen with you

in order to help you breathe

in this propaganda-poisoned city.

 

Grown-up women, who lost everything

in these corridors of sorrow,

warmed themselves each morning

in their common kitchens, wasting

tongues of fuel to heat the sky.

Gas broke out of oblivion—

dim sunflowers glowed in the dark,

as if someone signaled to bombers

that could destroy these kitchens.

 

+

 

Men, with gasoline-daubed hearts,

meticulously guarded their hot buildings

from accidental drafts, and double-locked

all doors. They chased away the birds

who flew into their kitchens, pecking

bitter coffee grains out of tin cans.

 

+

 

Everything went so well at that time.

In the morning, they walked out to the stairs

and into the streets, and life lasted

only for them. Their threadbare clothes

together with their gym bags, used to carry

pocketknives and tobacco,

made their life well-ordered

like the arrival of morning newspapers.

 

+

 

Now, when all this has passed, I can say

that the most noticeable change

in the lost cities was in the faces.

They shed calmness and equilibrium

and acquired some cold aloofness, opposite

to the voices of those men and women

who vanished forever from parks and streets;

planets, born in fire, flew off their orbits

because of love and poverty and crashed,

transforming into dust and darkness.

 

I’ll never have a single chance

to see their shadows once again.

They haven’t left any commentaries behind.

For these reasons, I keep pronouncing

their complicated and slightly forgotten names,

convincing them that actually

they did everything right, resisting

to the best of their ability. They understood:

you can’t simply surrender everything

that’s been part of your life for so long.

 

They knew they needed to make a stand

for their quarters and drive out the madmen

who came there with burning newspapers

and tried to set everything on fire.

 

+

 

We’ll never have a chance to return

to the taciturn city that cultivated our voice—

where frenzied warmth

ascended every morning

from subway shafts and hatches;

where school pupils sneaked into

bookshops and stole poetry collections

and copying pencils—dangerous,

like chemical attacks; our city

lies covered with snow—

lost in our past forever,

as if its streets were trenches

in which we were expected to die—

it’s probably the impossibility of going back

that fills our talks about our city

with such bitterness and despair.

 

+

 

But then, that night of green,

we didn’t think about any fire

that could burn these buildings out.

 

We tried to get used to our urban landscapes

like one who starts to wear

his new school uniform. Closer to the evening,

we became attentive listeners

when our neighbors returned from

factories and offices.

 

Later, in their sleep, they saw

ships passing through winter seas.

 

When death came for our neighbors,

they lay in dark suits, like warm

cartridge cases in apostles’ pockets.

 

At that time, it was impossible

to foresee anything, to find a solution

to the future losses and ejection.

 

Someone has installed other locks

on the doors of surviving buildings.

Windows have been shut tightly,

and now birds hit so painfully

against the glass, trying to get

into children’s rooms.

 

+

 

Memory is always like this:

it stays with you but,

similar to warm rainwater

collected in jugs and bottles,

slowly, yet irreversibly,

sadly and unobtrusively,

bit by bit,

loses

its

heat.

 

 

 

 

 

 

Сергій Жадан

 

 

КАМЕНІ (Ч. 2)

 

 

Тоді все лише починалось,

і ночі були такими короткими,

що сни не встигали снитись,

виснучи в повітрі, ніби сонячний пил,

і заважаючи спати.

 

Все лише виникало, висвічувалось, як вогонь,

і кров вибухала у вугільних затоках ночі.

Того безкінечного літа, на розпечених

вулицях, у місті, яке нам ставило голос,

життя видавалось близьким і таким зрозумілим,

воно віддавало тепло,

ніби ванни, наповнені

дощовою водою.

+

 

Десь там, між тих коридорів,

гарячих газових плит, на яких підігрівалось

червневе небо, я пам’ятаю, нас тримав разом

присмак вогню на піднебіннях, голос свободи

на сходах, позбавлений страху голос

нашої свободи.

 

І все життя вміщалось у кількох будинках

на одній із тихих вулиць,

і всі розуміли, що нас тримає тут наша  спорідненість,

наша зануреність у глибоку воду надії,

доки буде битись останнє серце за відчиненим  у ніч вікном,

доки можна почути щасливий жіночий стогін,

від якого діти вві сні посміхаються

і просипають ранкові сеанси кіно.

+

 

Ті жінки, що ховали під одягом кожна своє

впольоване темне сонце,

ступали колючими ковдрами, мов птахи   жовтневими полями.

І шкіра в них була сухою, наче листи про погоду.

І дощова вода робила їхнє волосся міцним,

як корабельні линви.

 

Тоді вони повертались довгими коридорами,

які наповнювались запахом дощу   й трамвайним дзвоном.

 

Їхні животи були теплі, ніби підземка взимку.

Їхні голоси були чорні, як шкільні футбольні поля.

Їхні нігті були такі холодні влітку

й такі гарячі пізньої осені.

+

 

Як вони швидко виростали,             як навчались цієї повільності рухів

та поглядів, як їхня шкіра набувала

стиглості й глибини.

Дорослішаючи,

вони ставали схожими на водойми,

в яких нарешті з’явилась риба.

Як вони вперто вишукували свою любов,

довго цілуючись, так довго,

що ти встигав забути їхні імена,

так довго, наче ділилися з тобою киснем,

аби ти міг дихати

в отруєному пропагандою місті.

 

Дорослі жінки, які втратили все

в цих коридорах печалі,

грілись щоранку на загальних кухнях,

палячи газ, підігріваючи небо.

І газ, вириваючись із забуття,

світився в темряві тьмяними соняхами,

мовби хтось подавав сигнали  бомбардувальникам,

які мали прилетіти й розбомбити ці

кухні.

+

 

Чоловіки, з серцями, перемащеними

бензином, охороняли будинки

від випадкових протягів,

зачиняючи двері на всі замки,

виганяли в розчинені вікна

птахів, що залітали на кухні,

хапаючи з жерстяних банок

гіркі кавові зерна.

+

 

Їм так добре велось тоді.

Вони виходили зранку на сходи та вулиці,

і життя тривало лише для них,

і весь їхній поношений одяг і спортивні торби,

в яких вони носили тютюн

та складені ножі,

робили життя впорядкованим,

як ранкові газети.

+

 

Тепер, коли все це минуло, я можу сказати,

що в містах, в яких ми жили, змінились насамперед

обличчя. Вони втратили спокій та рівновагу

і набули якоїсь холодної відчуженості.

Я говорю про голоси тих чоловіків та жінок,

які зникли назавжди з вулиць і парків.

Запалюючись, мов планети,

від любові та бідності,

злітаючи з орбіт,

вони розбивались в пил і морок.

 

І тому, що мені не випаде

більше побачити їхні тіні,

тому, що вони не залишили по собі жодних

коментарів, я проговорюю вкотре їхні складні

і призабуті імена, переконуючи їх, що насправді

вони все робили вірно, опирались, як уміли,

знаючи, що не можна просто здавати все,

з чим ти так довго жив.

 

Що потрібно відстоювати свої квартали,

виганяти божевільних

із палаючими газетами в руках,

які намагаються все підпалити.

+

 

І тому, що нам не випаде повернутись

до засніженого мовчазного міста,   яке ставило нам голос,

де таке несамовите тепло підіймалося щоранку

з люків та шахт підземки,

де школярі крали в книгарнях збірники віршів

і хімічні, мов атаки, олівці;

тому що ми назавжди загубили його в минулому,

залишили його,

ніби траншеї, в яких мали померти,

мабуть, тому всі наші розмови про нього

переповнені такою гіркотою і відчаєм.

+

 

Але тоді, тієї зеленої ночі,

нікому з нас не йшлося

про жоден вогонь,

що міг би випалити ці будинки.

 

Ми вживалися в наші міста,

як у шкільну форму,

ми слухали, як надвечір

наші сусіди повертаються з фабрик та контор.

 

І коли вони засинали, в їхніх снах

кораблі проходили крізь зимове море.

А коли за ними з’являлася смерть,

вони лежали в темних костюмах,

як теплі гільзи в кишенях апостолів.

Тоді ще нічого не можна було передбачити.

Не можна було зарадити

утратам і вигнанню.

Хтось врíзав нові замки

в двері тих будинків,

хтось наглухо зачинив усі вікна,

і тепер птахи боляче б’ються об скло,

намагаючись залетіти до дитячих кімнат.

 

+

 

З пам’яттю завжди так,

вона ніби тепла дощова вода,

зібрана в глеки й пляшки —

нікуди не зникає,

але поступово й невідворотно,

непомітно й печально

втрачає

своє

тепло.

 

 

Translated from the Ukrainian by Alan Zhukovski

 

 

Serhiy Zhadan (born 1974) is a Ukrainian poet, novelist, and short story writer. English translations of his poetry and articles about him have appeared in The New Yorker, Modern Poetry in Translation, Tin House, Virginia Quarterly Review, The Times Literary Supplement, London Review of Books, World Literature Today, AsymptotePoetry InternationalThe Wolf, Two Lines, Blackbird, and elsewhere. Zhadan has published over a dozen books. He has received the Angelus Central European Literature Award (2015), the Joseph Conrad-Korzeniowski Literary Award (2009), the Jan Michalski Prize for Literature (2014), the Hubert Burda Prize (2006), the BBC Ukrainian Book of the Year Award (2006, 2010 and 2014), and the Brücke Berlin Prize (2014).

 

Alan Zhukovski is a poet and translator. His work has appeared or is forthcoming in Tin House, New Statesman, The Threepenny Review, Asymptote, Agenda, Blackbird, and elsewhere.

Current
Share This