City That Cultivated Our Voice
(excerpt from “Stones”)
Back then, everything was only starting,
and nights were so short
that dreams didn’t have time
to find a way to us. Instead,
they hung in the air like sun dust
and disturbed our sleep.
Things tried to find forms
and flashed here and there like fire.
Blood kept exploding
in the backwaters of night, full of coal.
That endless summer, the streets
were scorching hot, and life
in the city that cultivated our voice
seemed so close and so comprehensible.
Bit by bit, life emitted heat, like bathtubs
filled with warm rainwater.
+
We lived somewhere between
those corridors and hot gas stoves,
which warmed up the sky of June.
I remember: the smack of fire
on our palates and the fearless
voice of our freedom on the stairs
held us together.
A few buildings on a quiet street
contained all life, and each of us
understood that it was our kinship
that kept us in there:
we had immersed ourselves
in the deep water of hope—
until the last heart stops beating
behind windows, opened into the night—
as long as one can hear a happy
female moan, which makes children smile,
oversleep, and miss morning showings
of new movies at the cinema.
+
Women, who concealed a dark sun,
caught by a hunter, under their clothes,
stepped on prickly blankets, like birds
walking through October fields,
and their skin was dry, like letters
about weather, and rainwater
made their hair strong like ship ropes.
After that, they returned home
through the long corridors, filled
with the ringing of trams and the smell of rain,
breathed in by the windows.
Women’s bellies
felt warm, like the subway in winter.
Their voices
were black, like a torn football field.
Their fingernails
were so cold in the middle of summer
and so hot in late fall.
+
They grew up so fast, and learned
this slowness of movements and glances;
ripeness and depth filled their skin.
The process of maturation was similar
to the long-awaited appearance of fish
in a body of water. How persistently
they searched for their love—
kissing you for so long that you started
to forget their names, so long it seemed
they shared oxygen with you
in order to help you breathe
in this propaganda-poisoned city.
Grown-up women, who lost everything
in these corridors of sorrow,
warmed themselves each morning
in their common kitchens, wasting
tongues of fuel to heat the sky.
Gas broke out of oblivion—
dim sunflowers glowed in the dark,
as if someone signaled to bombers
that could destroy these kitchens.
+
Men, with gasoline-daubed hearts,
meticulously guarded their hot buildings
from accidental drafts, and double-locked
all doors. They chased away the birds
who flew into their kitchens, pecking
bitter coffee grains out of tin cans.
+
Everything went so well at that time.
In the morning, they walked out to the stairs
and into the streets, and life lasted
only for them. Their threadbare clothes
together with their gym bags, used to carry
pocketknives and tobacco,
made their life well-ordered
like the arrival of morning newspapers.
+
Now, when all this has passed, I can say
that the most noticeable change
in the lost cities was in the faces.
They shed calmness and equilibrium
and acquired some cold aloofness, opposite
to the voices of those men and women
who vanished forever from parks and streets;
planets, born in fire, flew off their orbits
because of love and poverty and crashed,
transforming into dust and darkness.
I’ll never have a single chance
to see their shadows once again.
They haven’t left any commentaries behind.
For these reasons, I keep pronouncing
their complicated and slightly forgotten names,
convincing them that actually
they did everything right, resisting
to the best of their ability. They understood:
you can’t simply surrender everything
that’s been part of your life for so long.
They knew they needed to make a stand
for their quarters and drive out the madmen
who came there with burning newspapers
and tried to set everything on fire.
+
We’ll never have a chance to return
to the taciturn city that cultivated our voice—
where frenzied warmth
ascended every morning
from subway shafts and hatches;
where school pupils sneaked into
bookshops and stole poetry collections
and copying pencils—dangerous,
like chemical attacks; our city
lies covered with snow—
lost in our past forever,
as if its streets were trenches
in which we were expected to die—
it’s probably the impossibility of going back
that fills our talks about our city
with such bitterness and despair.
+
But then, that night of green,
we didn’t think about any fire
that could burn these buildings out.
We tried to get used to our urban landscapes
like one who starts to wear
his new school uniform. Closer to the evening,
we became attentive listeners
when our neighbors returned from
factories and offices.
Later, in their sleep, they saw
ships passing through winter seas.
When death came for our neighbors,
they lay in dark suits, like warm
cartridge cases in apostles’ pockets.
At that time, it was impossible
to foresee anything, to find a solution
to the future losses and ejection.
Someone has installed other locks
on the doors of surviving buildings.
Windows have been shut tightly,
and now birds hit so painfully
against the glass, trying to get
into children’s rooms.
+
Memory is always like this:
it stays with you but,
similar to warm rainwater
collected in jugs and bottles,
slowly, yet irreversibly,
sadly and unobtrusively,
bit by bit,
loses
its
heat.
Сергій Жадан
КАМЕНІ (Ч. 2)
Тоді все лише починалось,
і ночі були такими короткими,
що сни не встигали снитись,
виснучи в повітрі, ніби сонячний пил,
і заважаючи спати.
Все лише виникало, висвічувалось, як вогонь,
і кров вибухала у вугільних затоках ночі.
Того безкінечного літа, на розпечених
вулицях, у місті, яке нам ставило голос,
життя видавалось близьким і таким зрозумілим,
воно віддавало тепло,
ніби ванни, наповнені
дощовою водою.
+
Десь там, між тих коридорів,
гарячих газових плит, на яких підігрівалось
червневе небо, я пам’ятаю, нас тримав разом
присмак вогню на піднебіннях, голос свободи
на сходах, позбавлений страху голос
нашої свободи.
І все життя вміщалось у кількох будинках
на одній із тихих вулиць,
і всі розуміли, що нас тримає тут наша спорідненість,
наша зануреність у глибоку воду надії,
доки буде битись останнє серце за відчиненим у ніч вікном,
доки можна почути щасливий жіночий стогін,
від якого діти вві сні посміхаються
і просипають ранкові сеанси кіно.
+
Ті жінки, що ховали під одягом кожна своє
впольоване темне сонце,
ступали колючими ковдрами, мов птахи жовтневими полями.
І шкіра в них була сухою, наче листи про погоду.
І дощова вода робила їхнє волосся міцним,
як корабельні линви.
Тоді вони повертались довгими коридорами,
які наповнювались запахом дощу й трамвайним дзвоном.
Їхні животи були теплі, ніби підземка взимку.
Їхні голоси були чорні, як шкільні футбольні поля.
Їхні нігті були такі холодні влітку
й такі гарячі пізньої осені.
+
Як вони швидко виростали, як навчались цієї повільності рухів
та поглядів, як їхня шкіра набувала
стиглості й глибини.
Дорослішаючи,
вони ставали схожими на водойми,
в яких нарешті з’явилась риба.
Як вони вперто вишукували свою любов,
довго цілуючись, так довго,
що ти встигав забути їхні імена,
так довго, наче ділилися з тобою киснем,
аби ти міг дихати
в отруєному пропагандою місті.
Дорослі жінки, які втратили все
в цих коридорах печалі,
грілись щоранку на загальних кухнях,
палячи газ, підігріваючи небо.
І газ, вириваючись із забуття,
світився в темряві тьмяними соняхами,
мовби хтось подавав сигнали бомбардувальникам,
які мали прилетіти й розбомбити ці
кухні.
+
Чоловіки, з серцями, перемащеними
бензином, охороняли будинки
від випадкових протягів,
зачиняючи двері на всі замки,
виганяли в розчинені вікна
птахів, що залітали на кухні,
хапаючи з жерстяних банок
гіркі кавові зерна.
+
Їм так добре велось тоді.
Вони виходили зранку на сходи та вулиці,
і життя тривало лише для них,
і весь їхній поношений одяг і спортивні торби,
в яких вони носили тютюн
та складені ножі,
робили життя впорядкованим,
як ранкові газети.
+
Тепер, коли все це минуло, я можу сказати,
що в містах, в яких ми жили, змінились насамперед
обличчя. Вони втратили спокій та рівновагу
і набули якоїсь холодної відчуженості.
Я говорю про голоси тих чоловіків та жінок,
які зникли назавжди з вулиць і парків.
Запалюючись, мов планети,
від любові та бідності,
злітаючи з орбіт,
вони розбивались в пил і морок.
І тому, що мені не випаде
більше побачити їхні тіні,
тому, що вони не залишили по собі жодних
коментарів, я проговорюю вкотре їхні складні
і призабуті імена, переконуючи їх, що насправді
вони все робили вірно, опирались, як уміли,
знаючи, що не можна просто здавати все,
з чим ти так довго жив.
Що потрібно відстоювати свої квартали,
виганяти божевільних
із палаючими газетами в руках,
які намагаються все підпалити.
+
І тому, що нам не випаде повернутись
до засніженого мовчазного міста, яке ставило нам голос,
де таке несамовите тепло підіймалося щоранку
з люків та шахт підземки,
де школярі крали в книгарнях збірники віршів
і хімічні, мов атаки, олівці;
тому що ми назавжди загубили його в минулому,
залишили його,
ніби траншеї, в яких мали померти,
мабуть, тому всі наші розмови про нього
переповнені такою гіркотою і відчаєм.
+
Але тоді, тієї зеленої ночі,
нікому з нас не йшлося
про жоден вогонь,
що міг би випалити ці будинки.
Ми вживалися в наші міста,
як у шкільну форму,
ми слухали, як надвечір
наші сусіди повертаються з фабрик та контор.
І коли вони засинали, в їхніх снах
кораблі проходили крізь зимове море.
А коли за ними з’являлася смерть,
вони лежали в темних костюмах,
як теплі гільзи в кишенях апостолів.
Тоді ще нічого не можна було передбачити.
Не можна було зарадити
утратам і вигнанню.
Хтось врíзав нові замки
в двері тих будинків,
хтось наглухо зачинив усі вікна,
і тепер птахи боляче б’ються об скло,
намагаючись залетіти до дитячих кімнат.
+
З пам’яттю завжди так,
вона ніби тепла дощова вода,
зібрана в глеки й пляшки —
нікуди не зникає,
але поступово й невідворотно,
непомітно й печально
втрачає
своє
тепло.
